Хрещення Русі-України князем Володимиром Великим у 988 році – чи не найбільш відома в наші дні історична подія всього з давньоруського періоду. Вона й справді має настільки далекосяжні наслідки, що з 2008 року в Україні згідно з указом Президента День Хрещення Русі-України щорічно відзначається 28 липня. БІБЛІОТЕКА запрошує поміркувати над історичним та культурним значенням прийняття християнської віри нашими предками, а також співставити відомий сюжет із “Повісті минулих літ” про те, як князь Володимир обирав нову релігію для своєї держави, із реаліями дипломатії та культурної політики Х століття. Між іншим, епізод, у якому князь Володимир вислуховує спочатку послів від волзьких болгар, німців, іудеїв та візантійських греків, а потім і власних бояр, як на власні очі бачили їхні богослужіння, нині вивчається за програмою з української літератури у 5 класі:)
Отже, “Повість минулих літ” оповідає про те, що люди Володимира Великого, а з ним й з ними й сам князь, обрали грецьку, тобто християнську віру за невимовну красу храмів та досконале звучання піснеспівів, яке причарувало навіть руських варварів-язичників. Втім, багато хто з істориків сумнівається, чи справді Володимир Великий влаштовував “кастинг” іудеям, мусульманам, західним і східним християнам (нагадаємо, що розкол на католицизм і православ’я відбувся тільки через 66 років після хрещення Русі). Більшість фахівців все ж дотримується думки, що візантійське християнство було єдино можливим і безальтернативним, а його прийняття – цілковито закономірним.
Як відомо, Володимир Великий був не першим руським правителем, який особисто прийняв християнство. До нього охрестилася його бабуся княгиня Ольга. До речі, варто трохи докладніше розповісти про її державотворчі зусилля, згодом продовжені її онуком. Якщо вірити тій-таки “Повісті минулих літ”, ще у часи правління її чоловіка Ігоря князь, його бояри та дружинники й близько не були схожими на тогочасну європейську аристократію. Хитромудра Ольга здогадалася, що хаотичне збирання данини, або ж полюддя під час особистих поїздок князя чи то княгині личить ватазі рекетирів, а не далекоглядним державним діячам. Наповнювати княжу скарбницю з небезпечними і кривавими пригодами, які так яскраво описує літописець, для неї був не варіант. Тому вона замінила анархію збирачів полюддя командою намісників і регулярними податками.
Втім, після реформ, проведених княгинею Ольгою, система влади в Київській Русі все одно залишалася нестабільною. Князь Володимир добре зрозумів, чим особисто йому загрожує, скажімо, брак лояльності воїнів-дружинників: він сам скористався заколотами у військах своїх братів-суперників, прокладаючи шлях від престолу в Новгороді до престолу в Києві. Княжий суд теоретично міг приборкати заколотників, але все ж історичний досвід показав, що для того, щоб це спрацювало, потрібна чітка, зрозуміла й несуперечлива державна ідеологія. Яка, звісно, в добу Середньовіччя могла бути тільки релігійною. Відтак князь Володимир зрозумів – потрібно міняти віру, аби його княжа влада більше не висіла на волосинці. Літописець нагадує, що його спроба зробити язичницький пантеон на чолі з богом блискавки Перуном зазнала невдачі. Причина була дуже простою – з регіональних і місцевих язичницьких божеств марно намагатися зліпити великий загальнодержавний культ.
Крім внутрішньополітичного, був іще й зовнішньополітичний чинник. У стосунках із найбільш могутнім сусідом Русі – Візантійською імперією – князь Володимир не був стороною, рівноправною із правлячою візантійською династією. Хрещення не тільки самого князя та його родини (тут Володимир Великий аж ніяк не був першим), а всього народу навіть включно із селянами – практично єдиний спосіб радикально змінити ситуацію. Без цього навіть відомий добровільно-примусовий шлюб князя Володимира з візантійською принцесою Анною, сестрою правлячого імператора, не мав достатніх правових підстав (зрозуміло, за тодішніми політичними уявленнями).
Хрещення Русі, що розпочалося влітку 988 року у водах літописної річки Почайни приблизно в районі нинішньої Поштової площі, згодом відбулося по всій території держави. Воно стало можливим завдяки княжим намісникам, інститутові, запровадженому княгинею Ольгою. Таким чином було втілено в життя чи не найперший модернізаційний проєкт на наших землях. До речі, в ньому вже наявні всі необхідні складові успішних реформ сучасності – політична воля воля владних еліт усередині країни, потужна підтримка з боку міжнародних союзників, формування соціального прошарку, готового підтримати й запровадити в життя задумані зміни.
Безумовно, Русь рано чи пізно отримала б писемність, літературу, архітектуру та інші мистецькі досягнення, суди й законодавство. Але цілком очевидно, що після Хрещення Русі стався справжній прорив. Десятинна церква, а згодом і Софійський собор, перший митрополит не з числа візантійських греків, а зі слов’ян, перші твори духовної та світської літератури, перший збірник законів – все це з’явилося впродовж лише одного століття.
Отже, Хрещення Русі – не лише красиві легенди, зафіксовані в літописах. Це приклад успішної та своєчасної реформи у всіх публічних сферах, яка зробила наших предків сильнішими, багатшими, освіченішими. Тому згадаймо сьогодні про світлу сторінку нашого минулого, яка й досі надихає нас!
Допис проілюстровано фрагментом фрески у київському Володимирському соборі, яку створив художник Віктор Васнецов. Джерело зображення – веб-портал УНІАН.