Спочатку він нічогісінько не міг утямити й дуже часто запитував себе, що ж власне з ним робиться? Це питання мучило його доти, аж поки він не перестав його собі ставити. Воно було недоцільне, зайве, шкідливе, бо відповідь на нього: вона прекрасна! – походила з геть іншої сфери людської діяльності. Відподь була, але вона розминалась з питанням.
Філософія науки, яка зацікавила письменника Валер’яна Підмогильного, рідко стає інтелектуальним мейнстрімом. Зазвичай не виникає жодних сумнівів в істинності наукових знань і постулатів. Натомість тепер, в особливий період, ситуація дещо змінилася.
У дні пандемії COVID-19 багато хто встиг помітити, що погляди й офіційні рекомендації дуже авторитетних науковців і дослідних установ можуть бути цілковито протилежними. Причому вони можуть стосуватися простих, здавалося б, речей: носити чи не носити медичну маску здоровим людям, забороняти чи дозволяти відвідування парків та пробіжки на стадіонах, чи справді можна за допомогою вимірювання температури виявляти хворих. Ця відносність у тому, що мало бути чітким та однозначним, багатьох добряче втомлює. Однак ті, хто має базові уявлення із сучасної філософії науки, ставляться до нинішньої ситуації значно спокійніше.
Людство увійшло у двадцяте століття із переконанням про всесильність та універсальність науки. Все, що трапляється або може трапитися з нами в житті, може мати наукове пояснення, і воно є істиною. Натомість дуже швидко з’ясувалося, що це твердження справедливе лише щодо цілком очевидних або принаймні добре відомих речей. У царині невідомого й недослідженого наука відразу заходить у глухий кут протиріч. Спочатку фізикам, а потім усім іншим науковцям довелося приймати на віру абсолютно неочевидні речі , наприклад, квантову механіку або теорію відносності, або, якщо вже йдеться про актуальність моменту, вірусологію 🙂
У двадцятому столітті гостро постав конфлікт між науковою та етичною істиною. Усі численні спроби підважити або заперечити непорушні основи людяності щоразу мали серйозне наукове обґрунтування. Однак у “Невеличкій драмі” Валер’ян Підмогильний чітко показує: молодий перспективний біохімик Юрій Славенко, коли зловживає довірою та маніпулює скромною рахівницею махортресту Мартою Висоцькою, все ж таки не стає генієм, якому все прощається в ім’я науки. Навпаки, в умовах сталінського тоталітаризму такі, як він неминуче ставали негідниками, які цькували справжніх науковців, наприклад, біологів-генетиків. Натомість Марта, попри страждання та відчай, перемагає у двобої із демагогією і підлотою, і не тільки зі Славенкового боку.
Сам Валер’ян Підмогильний не був ні професійним філософом, ні фаховим літератором. Він – завзятий самоук, який не побоявся поставити перед собою амбітне мистецьке завдання і спокійно вирішив його своїми скромними силами. Жодних реверансів перед кон’юнктурою соцреалізму, жодної омани щодо конфлікту “доброго з іще кращим”. Гостре зіткнення наукового “чистого розуму” з живими та частково вичитаними в літературі емоціями та пориваннями, яке ледь не скінчилося катастрофічно – не єдина “невеличка драма” у творі. Не менш безкомпромісним є протистояння української мови та культури, яка несподівано отримала історичне вікно можливостей для відродження, із мовою та культурою імперської метрополії. У творі багато балачок, суперечок, навіть промов на глобальні філософські теми, однак багатослівності й статичності немає. “Невеличка драма” могла б стати окрасою будь-якої європейської літератури, якби історичні події в Україні йшли в іншому напрямі. Втім, навіть зараз твір зберігає і філософську глибину, й емоційну свіжість.
————
Підмогильний Валер’ян Петрович. Невеличка драма: роман, повісті. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 326 с.