Юрій Іллєнко. Портрет узято з веб-сторінки НСКУ

Юрій Герасимович Іллєнко – одна з центральних постатей в українському мистецтві кіно ХХ – початку ХХІ століття. 18 липня виповнюється 85 років від його “офіційного” дня народження, тобто від дати, записаної у відповідному державному документі. У людей, народжених у 20-50 роках, “справжній” та “офіційний” день появи на світ часто не збігалися, от і “справжній” день народження пана Юрія інший – 9 травня 1936 року. Але ж кінематографічний та творчий доробок Майстра актуальний завжди. Чому б не віддати йому шану цими днями, переглянувши одну з його хрестоматійних стрічок? 🙂

Юрій Іллєнко з актором Костянтином Єршовим на зйомках “Вечора на Івана Купала”. Зображення – kinorium.com

Юрій Іллєнко – уродженець Черкас, однак через німецько-радянську війну й обставини злиденного післявоєнного життя його дитинство та юність минули в Росії – спочатку на евакуації в Сибіру, потім у робітничому селищі в Підмосков’ї, де завербувався на роботу його батько. Через це вийшло так, що на старті своєї творчої кар’єри він практично нічого не знав про українських письменників та митців, не кажучи вже про володіння українською мовою. Невідомо, як би склалася доля Юрія Іллєнка, якби на нього, на той час молодого перспективного кінооператора, у 1963 році не вийшов кінорежисер Сергій Параджанов і не запросив до участі в легендарній картині “Тіні забутих предків”.

Отже, двадцятисемирічний Іллєнко зовсім нічого не знав ні Михайла Коцюбинського, ні про його повість з життя гуцулів. Момент, коли він прийшов до однієї з бібліотек, взяв до рук “Тіні забутих предків” і не випускав, аж поки не дочитав книжки до кінця, став поворотним пунктом усього життя. Назавжди залишилися в минулому конформізм та лояльність до культурних очікувань московської метрополії – відтепер тільки незручні теми й відверті безкомпромісні етичні питання, художнє новаторство, готовність працювати із складними образами й багатошаровими смислами. Потрапивши у річище нової української кіноестетики, що згодом отримала назву поетичного кіно, Юрій Іллєнко розділив прикрості долі більшості її творців – перешкоди у зйомках та виробництві, зрив прокату й картини, на довгі роки покладені на полиці архівів. Так сталося із створеним за мотивами оповідання Миколи Гоголя та народних казок фільмом “Вечір на Івана Купала” – знятий у 1968-му, він став знову доступний для глядачів аж у 1988-му. Втім, картина навіть нині виглядає стилістично та естетично сучасною, на відміну від більшості тодішньої продукції радянських кіностудій. Як Юрієві Іллєнку та його творчому колективові вдалося цього досягти?

Один з постерів фільму. Джерело зображення – Довженко-центр

Вже на етапі подання сценарної заявки режисер-постановник знав, що йому обов’язково буде потрібна дорога й дефіцитна кольорова кіноплівка. “Палітра – варварське буйство барв у пристрасті, поєднання непоєднуваного: зеленого і червоного, блакитного і помаранчевого, чорного і білого” – писав Юрій Іллєнко. (Докладніше про це – у матеріалі Анастасії Канівець “Варварське буйство фарб. 50 років фільму «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка”. Вже перші хвилини хронометражу засвідчують – він добре знає, чим та як варто доповнити такий контрастний колорит, аби ожив кожен кадр. У фільмі багато динамічних сцен, причому доволі часто рух персонажів і предметів у кадрі подано незвично й навіть гіперболізовано: у корчмі просто на столі, за яким сидить головний герой Петро (актор Борис Хмельницький), двоє півнів скубуться між собою, а шинкарка плаває у повітрі. Ефект посилено за допомогою кіномонтажу – скидається на те, що Басаврюк уміє жонглювати речами, свійськими тваринами й персонажами 🙂 Автор у повній мірі користається з широких можливостей натурних зйомок не тільки вдень, але й уночі: розпачливі слова Петра про своє нездійснен(н)е весілля стають іще більш драматичними, коли йому доводиться перекрикувати шум вітру та розбурханого Дніпра, широкі річкові плеса раптово змінюються глибокими ярами, з яких героєві годі вирватися на волю. Заслуговують на увагу й інтер’єри хати Петра з намальованим на стінах світовим деревом з народних розписів і мудрою совою, що сидить на ньому.

Приклад творчого підходу до інтер’єрних зйомок

Екранізуючи оповідання Миколи Гоголя, Юрій Іллєнко вдається до широких алюзій з української історії. Він добре відчитує потаємний гоголівський сюжет про те, чим обернулося загравання з нечистою силою заради якщо не червінців на будову нової хати (зверніть увагу, до речі, на її ґротескний височенний дах, найвищий у селі – до болю наївне намагання підкреслити свій статус :), то бодай жити спокійно. Сценарист і режисер, утім, творчо розвиває та поглиблює драматичний конфлікт, закладеній літературній першооснові. За порушення етичного табу, спаплюження квітки папороті й пролиту невинну кров юного Іванка (Сашко Сергієнко) спокуту у більшій мірі несе не сам Петро, а його наречена й згодом удова Підорка (актриса Лариса Кадочникова). Саме її зусиллями й відбувається звільнення від величезного тягаря гріхів та повернення до втраченого раю…

Підорка (Лариса Кадочникова) на фоні того самого височенного солом’яного даху на Петровій хаті

У дусі радянської доби у кінокартині помітний сарказм над церковнослужителями та й зрештою над масовою релігійністю як такою. Однак своїм режисерським вольовим рішенням Юрій Іллєнко блокує меседж офіційної антирелігійної пропаганди про те, що віра в Бога нібито не має ніякого стосунку до боротьби зі злом. Натовп у Лаврі, куди з прощею приходить згорьована Підорка, вимагає не милості, а чудес, не Божого, а земного…

Власне, через це і через згадані вже історичні алюзії із періодом зруйнування Січі та втратою незалежності, а також через надто складну, як здавалося українським та московським чиновникам від культури, композицію та естетику картина й була знята з показів та потрапила на полицю. Але стрічка з гідністю витримала іспит часом – тепер завдяки Юрієві Іллєнку ми маємо достойне й переконливе кінематографічне прочитання Миколи Гоголя.

Госейко, Любомир.
Історія українського кінематографа [Текст] : 1896-1995 / пер. з фр. авт., С. Довганюка ; ред. та передм. В. Войтенка. – Київ : КІNО-КОЛО, 2005. – 461 с.

Категорії: Без категорії

Повєткін Євген

ЦБ ім. Тараса Шевченка для дітей м. Києва, бібліотекар (з 2017 р.), 46 років. За освітою філолог, випускник Бердянського педуніверситету (1997 р.) і магістерського курсу з історії, теорії літератури та компаративістики НаУКМА (2000 р.)

Easysoftonic
EnglishFrenchGermanItalianUkrainian