Павло Григорович Тичина – людина із неймовірно багатогранним талантом і в той же час дуже складним характером. Сьогодні БІБЛІОТЕКА розкаже, завдяки кому, як, коли й навіщо автор неперевершених поетичних збірок “Сонячні кларнети” та “Замість сонетів та октав” прийшов працювати до нашої читальні.
…Зиму 1916-1917 років Павлові Тичині було пережити дуже непросто. Праця кур’єром в редакції однієї з київських газет приносила настільки мізерні заробітки, що певний період він мусив у буквальному розумінні жити на роботі. Тичина, якому тоді було 25, розумів – такий спосіб життя загрожує йому смертю від туберкульозу.
Аж тут він у буквальному розумінні отримує від долі щасливий квиток. Він побачив оголошення про найм кімнати на Кузнечній вулиці (тепер це забудована хмарочосами вулиця Володимира Антоновича, а тоді фактично київська околиця) і вирішив навідатися, щоб поговорити про умови. Щоправда, на місці з’ясувалося, що господарка має шістнадцятирічну доньку і тому воліла б прийняти на помешкання дівчину-студентку або курсистку, а не початкуючого поета практично без певного місця проживання. Біографи Павла Григоровича пишуть, що Катерина Папарук, власниця квартири, зглянулася на худющого та нещасного молодого чоловіка з кларнетом (за іншою версією – бандурою самого Остапа Вересая).
Так чи інакше, Тичина на новому помешканні відновлював сили й розкривав свої таланти – поетичний та музичний. Юна Ліда Папарук закохалася в молодого генія й очевидно вже тоді вирішила присвятити йому життя. Однак Тичина не поспішав відповідати їй взаємністю – Лідія й Павло поберуться аж через двадцять три (!) роки після знайомства, у 1939-тому…
Втім, восени й узимку 1919-го Ліда Папарук фактично зберегла життя поетові та його другові з Чернігівської семінарії Василеві Еллану-Блакитному. Київ тоді був окупований денікінцями, й на прихильників українського комунізму, більше відомого тепер під назвою боротьбізму, чигала смертельна небезпека. Юний земляк Тичини та Еллана-Блакитного, талановитий поет Василь Чумак наклав головою у 18 років, потрапивши до денікінських застінків. А Тичина та Еллан-Блакитний у ті холодні листопадові дні переховувалися на Байковому кладовищі. Невідомо, як би повелося підпільникам-початківцям, якби не Ліда Папарук, що навідувалася до них з харчами та новинами…
З приходом більшовиків до Києва у будинку, де жили мати й дочка Папарук та Павло Тичина, відкривається робітнича бібліотека – та сама, що тепер називається Центральною бібліотекою ім. Тараса Шевченка для дітей м. Києва. Лідія Папарук почала працювати у ній. Достеменно невідомо, чи Павло Тичина теж був її співробітником, однак доступом до бібліотечного приміщення та фондів він скористався повною мірою. Разом з іще одним семінарським товаришем Григорієм Верьовкою він організував та очолив хорову капелу-студію ім. Миколи Леонтовича, яка використовувала бібліотечне приміщення як навчально-репетиційну базу. (За сумним збігом обставин, автор безсмертного хіта “Щедрик” пішов з життя якраз у день тридцятиліття Павла Тичини, 23 січня 1921 року). Дуже швидко музичний колектив двох завзятих друзів-хормейстерів став найкращим у Києві.
Цілком можливо, що Павло Тичина зробив би не менш блискучу кар’єру музиканта та композитора, як і Григорій Верьовка, але вже в 1923-му гоніння на боротьбістів розпочала вже більшовицька влада. Щоб уникнути загрози, Тичина разом з Елланом-Блакитним перебирається до Харкова…
Ось так завдяки БІБЛІОТЕЦІ Павло Тичина мав свої найкращі роки в музиці й літературі. (У 1920 році виходять друком поетичні збірки “Замість сонетів і октав” та “Плуг”, у 1921-му – “У космічному оркестрі”).
Джерела:
Оксана Щур. Павло Тичина: за лаштунками шкільних біографій
Ярина Цимбал. Неук, мерзавець і дельфін: антилегендарний Павло Тичина
Станіслав Цалик. “А це тут у мене одна бібліотекарка. Твори Сталіна принесла”
Григорій Донець. Павло Тичина – диригент.