Для чого Україні потрібен музей, який розповідає про вуличні протести зими 2013-2014 років, які увійшли в історію під назвою Революції Гідності? Для відповіді на це питання доведеться заходити дещо здалеку.
Вулиця Пріорська у Подільському районі Києва в радянський час і впродовж перших двадцяти п’яти років Незалежності України носила ім’я Андрія Полупанова. В Бердянську, рідному місті автора цих рядків, приблизно в той самий час одна з центральних вулиць носила ім’я Антона Мазіна. Тоді таке вшанування пам’яті не викликало жодних запитань – обоє були героями Громадянської війни, борцями за встановлення Радянської влади. Лишень тепер, коли в Україні було здійснено декомунізацію та опубліковані нові дослідження істориків, стало відомо, що командир Дніпровської річкової флотилії Андрій Полупанов причетний до артилерійського обстрілу Києва в серпні 1919 року, перед відступом більшовиків. Антон Мазін в квітні 1918 року керував артобстрілом Бердянська з моря. Отже, вийшло так, що всі ці роки українські міста увіковічували пам’ять про своїх руйнівників та фактично вбивць мирного населення.
Досвід шести років, що минули від початку Революції Гідності, показує, що з пам’яттю про Майдан та героїв Небесної сотні, а також про їхніх убивць може статися те саме. Ворог, що веде проти України інформаційну війну, не втомлюється знову й знову поширювати фейки – від сумнозвісних “головешек”, які нібито летіли в бійців “Беркуту” в ніч побиття студентів 30 листопада, до тиражованої підконтрольними Росії ЗМІ історії про те, що нібито протестувальники перші почали стрілянину на Інститутській 20 лютого. Якби не старання команди новоствореного музею, вже нині українській громаді загрожувало б забуття й нерозуміння того, що Революція Гідності була справжнім виявом громадянської самосвідомості. Дуже важливо було зібрати артефакти Майдану, фото- та відеодокументи, а також свідчення учасників. Зібраний матеріал показує, як нелегко було досягти єдності на першому етапі протесту, як потім було нелегко її втримати, якою неготовою до рішучих дій виявилася тодішня політична опозиція, які репресії загрожували не тільки самим протестувальникам, а й тим, хто їх підтримував. І ще один урок Революції Гідності – кривавий диктатор, про “тверду руку” якого досі мріє чимала частина населення, в українських умовах виявився аж ніяк не авторитетним “батьком нації”, а жалюгідним крадієм та боягузом…
Наукові співробітники Національного музею Революції Гідності Северин Наливайко та Ольга Ващевська розповіли про те, що вони й не думають обмежуватися власне тільки музейною роботою. Навпаки, вони беруться за організацію публічних дискусій, художніх виставок, показів фільмів на гострі теми сьогодення та історії. Також вони регулярно скликають небайдужих на толоку-прибирання меморіальних місць на Інститутській…
Контекст цьогорічного Дня Гідності й Свободи драматичний – тому ми також згадали про захисників студентського кампусу Політехнічного університету в Гонконзі, про їхню рішучу боротьбу за свободу. Там, як і на українському Майдані, йдеться про громадянський протест не тільки проти диктатури, а й про рішучий спротив повзучій окупації великою сусідньою державою. Тому пам’ятаймо про ціну свободи й незалежності й будьмо солідарними!
