Поет Сергій Пантюк розказав нашим гостям – десятитикласникам київського ліцею № 142 про день 18 лютого рівно 5 років тому. Тоді оголошена зі сцени Майдану “мирна хода” до Верховної ради та урядового кварталу перетворилася на підступний напад “Беркуту” та тітушок, на криваву розправу над майданівцями, на кошмарне полювання на неозброєних людей. Тоді перед утікачами жорстоко й холоднокровно закрилися двері станції метро “Хрещатик”, й побиті й покалічені там маніфестанти досі не можуть домогтися покарання для того, хто віддав цей злочинний наказ. Комусь пощастило сховатися у нечисленних під’їздах житлових будинків, а когось прихистив у Спілці письменників Сергій Пантюк. З історії про це, а також про далекометання бруківки та коктейлів Молотова у бік “Беркуту” у майже професійному виконанні пана Сергія і розпочалася наша поетична зустріч.
“Зло постійно треба бити, щоб воно не перемогло добро,”- нагадує він традиційний сюжетний поворот у казках про двобій змія із лицарем. І переходить до своєї воєнної лірики – Сергій Пантюк у 2014-му воював добровольцем у батальйоні ОУН. Часом з його рядків промовляє тверда віра й спокійне небагатослівне бойове завзяття, часом сум за полеглими й пораненими побратимами, але майже нема розпачу й тривоги. Ліричний герой непохитно впевнений у неминучій поразці російських загарбників, як був упевнений біблійний Давид, стаючи на двобій із велетнем Голіафом…
Емоційна напруга поступово спадає, коли пан Сергій переходить до пейзажної та інтимної лірики. У його поетичному арсеналі – вірші з анафорами, анаграмами та епіфорами, вірш у дзеркальному відображенні й навіть вірш, написаний кишенею (!) Сергія Пантюка за допомогою розблокованого телефону.
Втім, навіть у таких творах пан Сергій серйозний у ставленні до свого слова та до його читачів. Наприклад , ігровий мотив у вірші “Якби Шевченко був японцем” – дружній жарт, а не блазнювання і не провокація. Зрештою, у всій збірці “Про100”, з якої були майже всі прочитані на зустрічі вірші, пам’ять про Майдан і війну присутня постійно (хоч не завжди, так би мовити, в поетичному “кадрі”).
