“Чує він крізь легкий сон, що якась дівчина співає тонким голосом пісню. Та пісня здалась йому крізь сон якимсь дивом. Йому здалося, що він не спить і дивиться вгору на гілля. Зелений лист на груші став скляний. Він бачить через листя синє небо, бачить, як проміння сонця наскрізь пронизує кожний листок, як тихий вітер має листом. Лист черкається об лист і тихо дзвенить. Він чує, ніби той голос, та пісня ллється на його зверху, з того листя; йому здається, що співає кожний листок, вимовляє навіть слова, і ті слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на саме серце.”
Для того, щоб перескочити від тривожних новин сьогодення просто до залитого лагідним пообіднім сонцем райського саду, достатньо лише відкрити повість “Микола Джеря” Івана Нечуя-Левицького. Ця неймовірно довершена картина раю, який от-от зникне, відкриває твір.
Так, вигнання з раю настало для Миколи і Нимидори дуже швидко. Найбільше прикрості їм завдавало те, що тяжко страждати довелося через чужу жадібність. За неповний рік, що минув від першої зустрічі Миколи з Нимидорою, читач встигає побачити цілу галерею різних її типів – від побутового свавілля Кавунихи, в якої Нимидора була за наймичку та комічної клептоманії осавулихи до тотального беззаконного визиску пана Бжозовського. Рабами цього гріха були навіть диякон і священик! Жадібність розкручує маховик насилля, і катастрофа стає неминучою.
Очевидно, що у велетенські скирти хліба в панському маєтку рано чи пізно мав впасти сірник, запалений немовби ненароком. Та й сам пан ризикував отримати, як тепер кажуть, “отвєтку” по ребрам або в обличчя. Чи могло б це все статися без участі Миколи Джері? Так, могло. Більше того, Микола по суті знехтував передсмертними батьківськими настановами старого Джері – прогнутися й покоритися. Він обрав хиткий шлях бунтівника й вигнанця, обрав розлуку з коханою Нимидорою та конфлікт із законом на довгі роки. Що ж він отримав натомість? За двадцять років він зумів на повну використати даний долею шанс і стати завзятим нонкорформістом. За сюжетом повісті Микола Джеря не раз і не два опинявся серед ошуканих зневажених людей, які вже дійшли до краю злоби й відчаю. Обурювались усі, але діяв і наражався на неприємності чомусь тільки Микола.
“Микола Джеря” – один з найперших епосів дороги в українській літературі. Хоча Микола мусив пересуватися дорогами виключно пішки (з кінськими та автомобільними рейдами у наших книжках завжди не дуже складалося), він поводиться приблизно так, як герої класичної американської роуд сторі Джеймса Керуака. Особиста свобода для нього – це перш за свобода пересування. Тому він мандрує від одного цукрового заводу до іншого і зрештою опиняється аж на березі Чорного моря.
З мандрівки степами Правобережжя цілком міг би вийти цікавий маршрут для сучасних туристів. Фортеця в Аккермані (Білгороді-Дністровському) вражає й у наші дні. У Нечуя-Левицького можна прочитати, яким дивом дивним вона була для селян позаминулого століття!
На щастя тепер, коли вивчають “Миколу Джерю” у школі, вже не говорять виключно про злих панів і капіталістів-визискувачів. Але звичка бачити у творі передусім народно-пісенні й казкові мотиви й стилістику існує й досі. Існує думка, що манера письма у Нечуя-Левицького була застарілою вже тоді, в другій половині ХІХ століття. Влада стереотипів буває дуже сильною, та все ж можна спробувати не зациклюватися на них і просто прослідкувати за тим, як він пише. Нечуй-Левицький аж ніяк не справляє враження митця, що старанно добирає слова та відшліфовує написане. Коли він описує пообідній сон Миколи, порівняння його поясу з гадюкою зовсім не виглядає доречним. Просторічне вживання слова “здоровий” у значенні “великий” (Село було довге й здорове. Через усе село йшла широка вулиця і тяглася трохи не до самого Акермана) – теж не ознака краси й витонченого стилю. Описи й діалоги в багатьох місцях справляють враження якщо не кострубатих, то принаймні занадто простих.
Але у Івана Степановича є й виграшні сторони:) Попри всю позірну недбалість письма, він щоразу примудряється написати рівно стільки, скільки треба, щоб читач зрозумів епізод. А ще він неначе щось уже знає про кінематографію – інакше як пояснити неймовірне володіння динамікою та візуальною виразністю кожної сцени. Навіть його знамениті “фірмові” пейзажні описи, на які так люблять звертати увагу шкільні вчителі – вони теж динамічні й стислі за “хронометражем”, тобто за обсягом. А картина, коли Микола мусив виходити на човні в розбурхане бурею море, щоб сховатися від поліцейської облави – справжній шедевр, переповнений і рухом, і яскравими барвами, і драматизмом.
І давня, і нова українська література має відчутні сентименти перед античною літературною класикою. Так, це перш за все “Енеїда” Івана Котляревського. Натомість паралелі між “Миколою Джерею” Нечуя-Левицького та “Одісею” Гомера помічають далеко не всі. Шукати й знаходити таких монументальних епічних героїв, як Одісей, Пенелопа й навіть Цірцея-спокусниця, не серед аристократів блакитної крові, а серед звичайних українських селян – дуже сміливе етичне та мистецьке рішення. Але коли наприкінці повісті Микола Джеря таки повертається до того самого райського саду, щоб розповісти онукам історію свого життя – його благородство вже не викликає жодних сумнівів…
P.S. Повість “Микола Джеря” має цікаву історію екранізації. У 1927 році вийшов однойменний фільм режисерського дуету – українця Марка Терещенка та німця Йозефа Рони, сценаристом якого був Микола Бажан, а виконавцем головної ролі Амвросій Бучма.
Й от нещодавно стало відомо, що плануються зйомки нової кінокартини за мотивами твору Івана Нечуя-Левицького – “Джеря. А завтра була воля”. Це має бути повнометражний дебют молодої режисерки та сценаристки Ірини Правило. Вже є сценарій та настроєве відео:
Ілюстрація: матеріали підготовчого етапу кінопроєкту “Джеря”. Джерело: https://www.facebook.com/DzheriaFilm