Перший український блокбастер. Роман “Сонячна машина” Володимира Винниченка відкрив нові обрії і для української літератури, і для самого автора

У рік 100-ліття Української революції доречно згадати одного з її творців, талановитого літератора і художника першої половини ХХ століття Володимира Винниченка. Втім, щодо зробленого Володимиром Кириловичем у царині державотворення серед істориків вже давно  точаться дискусії. Проте щодо літературної спадщини, причому як щодо художніх творів, так і мемуаристики (а це перш за все тритомник «Відродження нації») авторитет Володимира Винниченка дуже високий.

Наша книжка тижня — «Сонячна машина», твір, що вважається першим в Україні фантастичним романом. Писаний він на еміграції в Німеччині у 1922-1924 роках, у час, коли там лютувала гіперінфляція та економічний занепад. Безгрошівʼя дуже мучило й виснажувало письменника, тому, пишучи свою «Сонячну машину», він мусив долати різні життєві труднощі. Проте натхнення та мотивація були неабиякими: Володимир Винниченко після політичної карʼєри в Центральній раді, Генеральному секретаріаті, Директорії і згодом невдалих намагань потрапити до більшовицького уряду УСРР (так тоді називалася Україна під радянською владою) дуже зголоднів до справжньої літературної творчості.
Для Володимира Винниченка «Сонячна машина» виявилася етапним твором уже хоча б тому, що це для нього перший великий прозовий текст. До того часу він писав малі та середні форми: новели, пʼєси, повість «Краса і сила». Тому закономірно, що «Сонячна машина» містить у собі жанрові прийоми, випробувані раніше, причому передусім у його «драмах живих символів». Можна помітити, що всі персонажі взаємодіють між собою у парах, наприклад, принцеса Еліза — графівна Труда, принцеса Еліза — Рудольф Штор, принц Георг — Рудольф Штор, графівна Труда — Макс Штор, президент Мертенс — принцеса Еліза тощо, і в кожній з цих пар розгораються гострі драматичні конфлікти навколо питань, що в повсякденному житті сприймаються значно спокійніше. Пари діаметрально протилежних психологічних типів, у яких певними штучними прийомами запалюється, підтримується й зрештою вибухає гострий конфлікт — це перевірений рецепт винниченківської драми, знайомий хоча б і за «Чорною пантерою та білим ведмедем». Щодо подібних протиставлень в університетському курсі культурології навіть вживається спеціальний термін – «бінарні опозиції».

Втім, повернемося до «Сонячної машини». В ній дуже помітне прагнення Володимира Винниченка, якому тоді було 42-44 роки, творити суперсучасний літературний текст. Уже з перших сторінок починається парад тогочасних технічних новинок: радіотелеграф, автомобілі, новітня архітектура, ну й само собою, авіація. Але ці новації та гаджети не так сильно захоплюють Винниченка-романіста, як зміни в естетиці та мистецтві. Тут і еклектика палацу «гумового короля» Німеччини Фрідріха Мертенса, що нашим сучасникам, напевне, нагадає Межигірʼя, резиденцію Віктора Януковича, і вплив того, що потім, у шістдесяті, назвуть сексуальною революцією, на мистецтво та людські стосунки. Ну й, звісно, квінтесенція соціальних та економічних змін, що їх так прагли ліві (соціалісти, анархісти, комуністи тощо) по всьому світу — сама Сонячна машина. Прикметно, що в сучасній економічній пресі почала циркулювати у чомусь подібна ідея про пасивний безумовний дохід, який отримуватиме кожна людина завдяки розвиткові технологій та робототехніки. Проте у Володимира Винниченка оце звільнення людей від вимушеної щоденної праці, від необхідності ходити кудись на роботу — це не досягнення хай-теку, а дарунок природи. Найголовніший елемент Сонячної машини — геліоніт є природним мінералом, знайденим генієм-самоуком Рудольфом Штором в експедиції в гори. І сам прилад, і принцип його роботи достатньо примітивні як на «дітей Великої Матері», іншими словами — людей природи, а не цивілізації.

У «Сонячній машині» Володимир Винниченко наполегливо шукає нову стилістику, нове сучасне письмо. Відчувається, як йому незручно у епічній традиції класичної української літератури, що в ній він раніше, у часи новелістики, почувався значно краще. Його оповідь, здається, час від часу майже захлинається — через неготовність чи небажання писати великі полотна-описи, звичні для творів класиків. Міські пейзажі Берліна у виконанні Володимира Винниченка сповнені повторів та штампів — ми бачимо тількі постійну денну метушню людей та транспорту та віяло світла у вечірньому небі. Жодних впізнаваних символів на зразок Бранденбурзьких воріт:)

Замість незручного стилістичного багажу класичної української літератури Володимир Винниченко залюбки скористався б можливостями нового виду мистецтва — кінематографу. Але доля розпорядилася так, що у нього не було ніяких виходів на кіностудію, чи як тоді казали, кінофабрику. На жаль, йому не судилося стати другим Олександром Довженком українського кіно, інакше «Сонячна машина» стала б мегахітом, можливо, у стилістиці модерного німецького блокбастеру «Метрополіс», що вийшов на екрані наступного після завершення винниченкового роману 1925 року.

Втім, такі припущення — царина фахівців мистецтвознавства. Для простого читача «Сонячна машина» може бути цікава тим, що це чи не перша спроба футурології в українській літератури. Тепер, у ХХІ столітті, можна легко побачити, що з винниченкових візій справдилося, а що ні.

Зразу варто сказати, що немає великого сенсу аналізувати якісь технічні новинки, по-перше, у Володимира Винниченка вони практично відсутні, у нього описане все те, що й так було в двадцяті роки. А по-друге, він усе-таки не науково-технічний фантаст, а соціально-політичний.

Так от, вище вже було про те, що із Сонячною машиною Винниченко частково вгадав — справді, є перспектива пасивного доходу й частково виключення людини з трудової діяльності. Важко сказати, наскільки він вгадав з ІНАРАКом та терроризмом як засобом поширення революційних суспільних змін. Скоріше так, бо на сторінках роману виходить, що бурхлива діяльність ІНАРАКу ніби сама по собі, а поширення Сонячної машини та діяльного «ядра» її прихильників — сама по собі. Самі ж інаракісти зрештою перетворюються на персонажів багатосерійного новинного серіалу, що лоскочуть нерви пересічних обивателів, і не є агентами змін.

З чим однозначно й незаперечно Володимир Кирилович вгадав, то це з тим, що агентом змін буде той самий «громадський сектор», про який так багато говориться нині. А шлях до змін проходить через взаємодію з громадською думкою. У творі, звісно, є відверто застарілі піар-технології, як, наприклад, розкидання листівок з аероплану, але є натяки й на більш креативні ідеї, щось на зразок сучасного «мережевого маркетингу», придуманого й реалізованого сонцеїстськими жінками на чолі з графівною Трудою заради прямого «впливу любов’ю» на вояків окупаційної армії Союзу Східних Держав.
На думку дослідниці літератури 20-х Ярини Цимбал, «Сонячна машина» є чи не найуспішнішим літературним твором того часу, хоча б з огляду на кількість перевидань. Українці 20-х полюбили й читали «Сонячну машину» навіть незважаючи на доволі наївний сюжет і подекуди брак багатьох елементів художньої довершеності. Чому?

Можливо, тому, що твір тоді був для масового читача 20-х приблизно тим же, чим для українського глядача 70-80-х було індійське кіно, а для глядача 90-х — телевізійні серіали: засобом втечі від реальності, простим і зрозумілим усім, незалежно від рівня освіти.

Успіх окрилив Володимира Винниченка, він повірив у себе й навіть став… художником! Раніше у новелах і п’єсах він писав про митців і живопис, але взятися за пензель самому він наважився уже тільки у другій половині двадцятих. Щось підказує, що це не зовсім випадковий збіг.

Наостанок варто написати про видання «Сонячної машини». У книжці, що вийшла далекого 1989 року в серії «Романи й повісті», дуже застаріла післямова, що й не дивно — писалася вона ще за доби СРСР. Володимир Винниченко довгі роки був забороненим автором, і тому, коли його нарешті почали друкувати, літературний офіціоз ще відчутно боявся заохочувати читацький інтерес до нього. Твір з того часу неодноразово перевидався, й навіть на стендах «Книжкового арсеналу» були свіжонадруковані томики «Сонячної машини», але вже зовсім без ніякої передмови. А проте це зовсім не той випадок, коли сучасний читач, що не дуже знає мистецький контекст та літературну кухню 20-х, легко візьметься читати 600-сторінкову «цеглину» без супровідного тексту належної якості. З огляду на нинішнй час хай це буде навіть не передмова, а пост у Фейсбуці. Поки його нема, уклінно просимо вибачення за завелику кількість літер у цьому огляді 🙂