Пишучи свій роман “Клавка”, Марина Гримич продемонструвала уміння наповнювати звичайні життєві побутові епізоди глибоким символічним смислом. Так, одного з сонячних вікендів золотої київської осені 1947 року головна героїня твору, секретарка Спілки письменників Клавдія Блажкевич разом із своєю старшою подругою, дитячою письменницею Єлизаветою Прохоровою гостює в Ірпені на дачі родини подружжя Сіробаб. У дачного будиночка особливе розташування – він стоїть зовсім поруч із заокругленням залізничної колії з Києва до Коростеня. Пізно вночі, коли Клавка з головою була занурена в читання нового та скандального на той час роману Юрія Яновського “Жива вода”, з боку залізниці почувся гуркіт, який наростав щосекунди. Збентежена дівчина вибігає на маленький балкончик, щедро залитий світлом паровозного прожектора і бачить, що поїзд мчить просто неї. Реальність, що так брутально увірвалася у примарний світ літературної вигадки, загрожує за лічені секунди знищити Клавку з усім її скороминущим спокоєм та дачним затишком. Звісно, останньої миті заокруглення колії відводить несамовиту потугу локомотива убік, і вже через кілька сторінок цей епізод вже заступають інші, не менш яскраві й хвилюючі події. Його сенс і місце в композиції стає зрозумілішим, якщо дочитати твір до кінця (тому – без спойлерів 🙂 )
Читачам “Клавки” може бути нелегко відповісти одним реченням на запитання – про що, власне, роман? Про письменницький будинок РоЛіт та про повсякденний побут літераторів, частина яких нині добре відома зі школи? Про складні бюрократичні ігри, що їх вели різні групи впливу в Спілці письменників, про хвилю репресій, що почалася з атаки на Анну Ахматову та Михайла Зощенка? Про особливості кураторства над проектом “Українська радянська література” з боку зацікавлених партійних та каральних органів? Про особисту драму Клавки, яка несподівано опинилася між двома нелюбими, але наділеними владою чоловіками? Про те, як одразу після війни жили різні райони Києва – від народного Євбазу до партноменклатурного Печерська?
Покоління, яке вивчало українську радянську літературу ще в радянській школі, сприймає її як щось непорушне, бронзове або залізобетонне. Втім, не тільки старшим, а й молодшим зовсім не є очевидним, що Павла Тичини, Максима Рильського, Остапа Вишні, Андрія Малишка та Володимира Сосюри могло зовсім не бути не тільки в тогочасному публічному та мистецькому просторі – під реальною загрозою було навіть їхнє фізичне виживання. Й справа тут не тільки в мірі їхньої особистої лояльності до режиму.
Увесь мегапроєкт “радянська література українською мовою” великою мірою – насліддя українізації 20-х років. Зовнішньополітичні претензії сталінської влади на етнічні українські землі в період Другої світової війни перешкоджали його згортанню в 30-40 роки. Але паралелі із сьогоденням засвідчують – для окупаційної влади весь цей буйний цвіт поезії, великої прози й драматургії був незручним і недоречним. Вона не була зацікавлена своїми руками створювати повноцінного конкурента літературі культурної метрополії. Ризик того, що союзний Центр відмовиться від практики транслювати свої ідеологічні меседжі українською й перейде до жорсткої русифікації (так, як нині на окупованих Росією територіях), існував постійно. На сторінках роману ми бачимо, що радянська репресивна машина цілком могла впоратися з таким завданням…