Нинішня шкільна програма передбачає вивчення п’єси Миколи Куліша “Мина Мазайло”. Оскільки твір є у списках читання на літо для майбутніх одинадцятикласників, БІБЛІОТЕКА не буде чекати початку навчального року, щоб розмістити допис про нього.
Автор цих рядків прочитав деякі з методичних рекомендацій учителям та переглянув відеолекцію літературознавця Євгена Стасіневича у рамках освітнього проєкту Wise Cow, а тоді не втримався від того, щоб не вставити свої двадцять п’ять копійок. Так, п’єса “Мина Мазайло” народилася в період українізації 20-х років ХХ століття, в ній дуже яскраво зображено її практики та реалії. Однак значно ефективніше буде мотивувати до її прочитання не історичним екскурсом, а паралелями із сьогоденням.
Цілком очевидно, що в часи Миколи Куліша не було ні Інтернету, ні соцмереж, тому його персонажі виголошують свої репліки не у більш звичних нам коментах та віртуальних чатрумах, а в реалі – у харківській комунальній квартирі. Але уважний читач або глядач може легко переконатися, що в Миколи Гуровича всі явища, приманні сучасним інтернет-балачкам, уже на своєму місці.
Тролінг. “Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів!” – вигукує ентузіаст українізації Мокій Мазайло, щойно побачивши, як вчителька правільних проізношеній Баронова-Козино закриває пальцями вуха. Ця солідна дама – не єдиний адресат його промови, батько Мокія, Мина Мазайло також хапається за серце. Дошкульні слова про правильне, на думку Мокія, прізвище їхньої родини – відповідь на не менш дошкульне й зневажливе зауваження тьоті Моті про те, що назвою “Харків” на вокзалі “іспортілі город” – не більше й не менше. Чи це не класичний приклад тролінгу, небажаного й неминучого супутника будь-яких обговорень в інтернеті?
Меми. Докір тьоті Моті про те, що “іспортілі город”- один з численних колоритних висловів, який так і проситься на сюжет “фотожаби”. Навіть ті, хто ніколи не читали й не бачили на сцені п’єси Миколи Куліша, добре знають, що “краще бути ізнасілованной, нєжелі украінізірованной” – а це теж її репліка. Драматург не тільки сам творить нові меми, а й залюбки користується тими, які успішно запустили та розкрутили до нього. Безвідмовна формула переконання «Да етого не может бить, потому што єтого не может бить нікада» у виконанні все тієї ж тьоті Моті вперше прозвучала в оповіданні Антона Чехова “Лист до вченого сусіда”.
Холівар. Кожен, хто має надлишок переконаності у своїй правоті й дефіцит кмітливості, аби розгадувати підступи й маніпуляції, може постраждати від такої напасті, як холівар. Це неточно вимовлене англомовне словосполучення holy war (священна війна) означає величезну суперечку, що здається її учасникам страшенно принциповою, а перемога над суперниками – досяжною. Насправді ж словесна боротьба Мокія або дядька Тараса з тьотею Мотею або з Бароновою-Козино нічого не дає жодній із сторін. Мокій та його друзі Аренський, Тертика та Губа чудово це розуміють і тому в певний момент непомітно виходять із суперечки про майбутнє прізвище Мини Мазайла.
Новатори й ретрогради. Цікаво, чи хтось помічає, що поділ персонажів на українізаторів та русифікаторів – не єдиний у композиційній системі п’єси? Чи не більше у Миколи Куліша воюють між собою ретрогради й модернізатори. Хай якими екстравагантними здаються тепер комсомольці із своїми ідеями про занепад мов та заміну в майбутньому імен на номери, у них у сучасному світі досі є дуже харизматичні послідовники. Ось, наприклад:
Втім, товариш 35-51 у п’єсі Миколи Куліша маячить десь у далекому майбутньому, і не факт, що воно колись настане. А от програшна позиція дядька Тараса очевидна вже зараз – і наприкінці п’єси ми бачимо, як він картає себе, що вчасно не підтримав українізаторів-модернізаторів, хай якими незрозумілими для нього вони були.
“Можна я тебе українізую?” Так, холівар навколо прізвища Мазайла-Мазеніна дійсно має приблизно таку саму користь, як нинішні суперечки з мовного питання. Але це все ж не означає, що боротьба за розвиток української мови така сама даремна. Хай яким кумедним виглядає Мокій у стосунках з Улею Розсохою, глядач може бути цілковито спокійним щодо мови, якою розмовлятимуть їхні майбутні спільні діти 🙂
Мазайло-Мазенін. А от за самого Мину Мазайла варто похвилюватися, й не тільки тому, що він такий полохливий та бере все близько до серця. Насправді ж зміна прізвища – це лише один, вже доволі рідкісний та архаїчний спосіб висловити недовіру до України, її мови та культури та продемонструвати лояльність до імперської метрополії. “Время і стєкло” – так, здається, про це кажуть нині…
Поїзд третім погоном іде. Навряд чи ми колись дізнаємося, що конкретно мав на увазі Микола Куліш, вкладаючи у вуста Мокія тираду про третю швидкість/третій погін на залізниці. Як машиніст мав вмикати його, якщо у конструкції тогочасних паровозів не було коробки/скриньки передач?
Однак авторові цих рядків чомусь здається, що Мокієві йшлося не про якісь там червоні важелі (див. фото). Якщо третім погоном не виходить пустити поїзд, то велосипед – легко (див.наступне фото) ! Чи не може бути розгадка в тому, що тут Микола Куліш закликає своїх фанатів не боятися ні експериментувати з укрмовою, ні використовувати її в своїй професії?
Куліш, Микола Гурович.
П’єси [Текст] . – Київ : Наукова думка, 1998. – 303 с.