5 грудня минає 90 років від дня народження одного з найяскравіших українських прозаїків ХХ століття, неперевершеного майстра малих форм Григора Тютюнника. Його оповідання й новели й досі зачіпають тонкі невидимі струни у душах читачів. БІБЛІОТЕКА спробує з’ясувати, чим саме він збагатив ці жанри в нашій літературі.
Даючи характеристику особливостям художнього стилю класика новели Василя Стефаника, ми звернули увагу їхню композицію, практично завжди побудовану на загострено драматичному переживанні події, яка або зафіксована документально (іншими словами – взята із стрічки газетних новин, як це було з його твором “Новина”), або принаймні цілком надається до такої документальної фіксації. Григір Тютюнник, який, безумовно, свого часу уважно вивчив спадщину Василя Стефаника, пішов діаметрально протилежним шляхом. І створені Григором Тютюнником герої, й “позакадрова” авторська розповідь про них часто навмисно втікають навіть від натяку на документальність. Приміром, пасічник дід Прокіпко з “Деревію” приходив до Данила Коряка “не про щось там дрібне погомоніти, а про життя”. Їхня ціла розмова може впродовж кількох днів (!) крутитися навколо малозначного на перший погляд епізоду – як нещодавно, “вже напровесні” у нього незгода трапилася – він не привітався з головою {колгоспу], якого він нібито не впізнав, дивлячись у темряву своїм по-старечому далекозорим поглядом.
Добре зроблену роботу письменника-новеліста часто порівнюють із тим, як режисер спільно з актором працює над роллю, над сценічним втіленням того чи іншого персонажа. З цього погляду, безперечно, привертають увагу Стефаникові безжальні діалоги й особливо монологи, якими його герої немов шмагають одне одного, самих себе і всіх оточуючих. Натомість герої Григора Тютюнника взаємодіють інакше: так, на самому початку автобіографічної новели “Три зозулі з поклоном” головний герой, перш ніж роз’ятрити душу спогадами про передчасно загиблого батька, умиротворено й з любов’ю споглядає молоді зелені сосни, колись висаджені ним…
Якщо уважно придивитися, художній світ у новелах Григора Тютюнника завжди сповнений суму – в ньому ніяк не виходить бути поруч із тим, кого любиш. І часто справа не тільки в історичних травмах післяголодоморного й післявоєнного села, в трагічних розлуках і смертях, яких зазнали однолітки письменника. Григір Тютюнник знайшов спосіб художньо опрацювати щемку відносність уявлень про близьке й далеке. Не раз і не два на сторінках його творів змальовано сцени, коли дуже близькі між собою люди немов розділені видимими й незримими перешкодами, які не дають їм відкриватися одне одному, знаходити щирий відгук. Та Григір Михайлович припас на такий випадок свою воістину геніальну знахідку. Його герої не закриваються від світу навколо, а дуже зосереджено й емоційно взаємодіють із ним. Тоді ми бачимо перед собою оте все, що комусь може видаватися малозначним і другорядним – невідомо звідки принесений річковий мул на стеблах прибережної трави, непоказні лугові квіти, журавлі за туманом, далекі зірки. І раптом – осяяння: це не просто так, через ці світи повсякчас проходять часточки любові, яка, не маючи близького й прямого шляху, ходить далекими, ледь помітними, химерно заплутаними стежинками. Незважаючи на крихкість, зв’язок між душами у Григора Тютюнника спрацьовує завжди. Навіть коли запізно, коли від людини, яку безмежно любиш, тобі приходять ті самі три зозулі з поклоном, і ти вже ніколи й нізащо не зможеш цього змінити – це найсвітліша й найголовніша мить усього твого життя…
Життєва доля самого Григора Тютюнника виявилася у чомусь подібною: замість йти прямим й очевидним шляхом до визнання, почестей і слави, він завжди обирав небезпечні й болісні стежки до душ і сердець. Більше про це – у “Долі”, документальному фільмі про Григора Тютюнника режисера Олександра Рябокриса:
Тютюнник, Г. М.
Три зозулі з поклоном [Текст] : вибр. твори. – Київ : Знання, 2018. – 206 с.