В наші дні ми звикли до того, що майже всі письменники – публічні люди. Ми, читачі, нарешті отримали повне право очікувати від них не тільки віршів, які задають вивчати напам’ять, і великих прозових творів, включених до списків читання на літо. В наші дні ми щонайменше можемо розраховувати на зворотній зв’язок із ними, завдяки якому можна і поглибити розуміння написаних ними творів, і просто обговорити яку-небудь тему.
З літераторами минулих поколінь такого зворотного зв’язку, на жаль, немає. Комунікаційний розрив із ними глибший і ширший. Проте, на щастя, є спосіб набагато краще зрозуміти класиків із шкільної програми з літератури. Нам на допомогу приходять літературознавці: історики літератури та критики, а також журналісти, які пишуть біографічні розвідки.
В одному з інтерв’ю, розповідаючи про свій фах, літературознавець, журналіст і громадський діяч Михайло Слабошпицький порівнює себе з… кентавром. “Завжди хотів бути письменником, а життя ставило в роль критика” – пояснює він. Втім, у цьому амплуа йому все одно вдається творчих висот. Наприклад, написати біографію свого земляка, черкащанина Тодося Осьмачки.
Те, що Осьмачка – дуже нетиповий і щонайменше незручний персонаж для письменника-біографа, стає зрозумілим одразу після знайомства із віршами з його дебютної збірки “Круча”. Не тільки в українській, але й у світовій літературі небагато знайдеться авторів з таким зосереджено похмурим і катастрофічним світобаченням. Картини у чорних і кривавих кольорах, трупи, зарубані шаблями або жертви лютого голоду… Тодось Осьмачка вперто й наполегливо візуалізує всі біди й злочини, які звалилися на українське село у 1918-1921 роках. Присвячена йому повноформатна (більше 350 сторінок) біографічна книжка, яка побачила світ під промовистою назвою “Поет із пекла” – сміливий виклик. Проте Михайло Слабошпицький вже знав, як писати про Тодося Осьмачку яскраво й по-сучасному.
Найперше треба було віднайти в біографічних відомостях про нього інтригу, розрив шаблонів та підказки для сьогодення. І це Михайлові Слабошпицькому вдалося у повній мірі, адже, незважаючи на вкрай несприятливий контекст сталінських репресій 1930-х років, Тодосеві Осьмачці вдалося виконати свою місію – сформуватися, визріти й зберегтися як незалежному українському митцеві. Поет намацав шлях, який врешті-решт виявився реалістичним: еміграція за кордон і максимальна дистанція від радянської влади, допоки це станеться. Останнє було здійснити особливо нелегко – адже проти терору НКВС у 30-х роках не було надійної стратегії виживання. Проте Осьмачка зумів бути настільки невтомним і запеклим, щоб стати дуже незручним навіть для радянських каральних органів. Як це йому вдалося? Михайло Слабошпицький називає високу ціну – це симуляція божевілля, поєднане з реальними психічними хворобами, які справді мучили поета до останніх днів життя…
На сторінках “Поета з пекла”, блискучого історичного та літературознавчого дослідження, за яке Михайла Слабошпицького було удостоєно Національної Шевченківської премії, ми бачимо також багато інших сучасників та колег по перу Тодося Осьмачки, які так само, як він, намагалися зберегти свою творчу незалежність та людську гідність. Під пером дослідника біографія та творча доля одного поета міцно поєднана з боротьбою за виживання всієї української культури, яка так драматично розгорталася в умовах тотального сталінського терору…
Михайло Слабошпицький переконаний, що практично будь-який життєвий досвід заслуговує, аби він був записаний, осмислений і збережений для наступних поколінь. Мова не тільки про Тодося Осьмачку та його сучасників та колег по перу Григорія Косинку, Валер’яна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича та Марію Галич, які у 1920-ті разом складали літоб’єднання “Ланка”. Довгі роки, впродовж яких Михайло Слабошпицький опікувався конкурсом знавців української мови, надихнули його на створення біографічної книжки про його творця й мецената, американського бізнесмена українського походження Петра Яцика. Її заголовок не менш промовистий – “Українець, який відмовився бути бідним”. Як з’явилася ця дивовижна ініціатива ентузіаста-одинака, яка у 1990-х та на початку 2000-х зробила для підвищення престижу української мови набагато більше, ніж профільні державні інституції? З простого й логічного вчинку – профінансувати переможцям конкурсу реальні грошові премії замість, як влучно сказав сам Петро Яцик, “пофарбованого картону”.
Михайло Слабошпицький, створюючи свої біографічні книжки, практично завжди зосереджується на стратегії взаємодії митця-українця (чи українки) із культурою свого народу. У Тодося Осьмачки було вимушене дистанціювання та конфронтація із сучасністю, зумовлені потребою вижити. У Петра Яцика – навпаки, активне творче втручання, спроба запустити механізми самоорганізації та взаємопідтримки, які давно й успішно працюють у інших націй. Книжка “Марія Башкирцева”, присвячена життю й творчості української художниці, що поїхала робити мистецьку кар’єру в Парижі й померла там від сухот зовсім молодою, написана Михайлом Слабошпицьким у мінорній тональності. В проаналізована доля талановитої українки, яка на своїй життєвій дорозі трагічно розминулася із українським образотворчим мистецтвом…
У 1993 році, невдовзі після здобуття української Незалежності, Михайло Слабошпицький написав публіцистичний нарис на історичну тематику, який отримав назву “З голосу нашої Кліо”. У ньому він рішуче відмовляється від спадщини радянської історіографії: замість народних мас та класової боротьби на її сторінках уміщено біографічні замальовки історичних діячів, від давньоруських князів до барокових музикантів та поетів. Таким чином, Михайло Федотович вирішує питання про роль особистості в історії цілком по-сучасному.
Михайло Слабошпицький також автором книжок для дітей. На сторінках його казок та оповідок ми легко вловлюємо продовження ідей, що також лежать в основі творів для дорослих. Будь-чий та та будь-який досвід заслуговує на розповідь, збереження й повагу, хай навіть йдеться про маленького карасика, який необачно вистрибнув із ставка і ледь не потрапив до котячих пазурів. Або маленького хлопчиком, який дивиться на свій портрет, намальований батьком (йдеться про сина професійного художника) і бачить його, батькову віру в нього, його старанність у навчанні й цілеспрямованість у житті…
Коли Михайло Федотович розповідав про своє післявоєнне дитинство, йшли мурашки по шкірі. Найперший у житті спогад – про пожежу в хаті і про сусідського хлопчика, який вибив вікно й урятував його, адже батьки були на роботі в колгоспі. Потім була інша пожежа – у бібліотеці сільського клубу, яким завідував його батько. Книжки, як тоді не згоріли, привезли до них додому, склали на горищі й на веранді. Саме тоді й почалася найбільша й найтриваліша любов усього життя – любов до книжок…
Зовсім скоро, 28 липня минає 75 років від дня народження Михайла Слабошпицького. На жаль, цей ювілей ми будемо відзначати без його участі – він пішов з життя зовсім нещодавно, 30 травня 2021-го. Згадаймо з вдячністю справи, до яких він долучався, книжки, причому не тільки ті, що він їх сам написав, а й ті, які він опублікував як видавець, засновник видавництва “Ярославів Вал”.
Слабошпицький, Михайло Федотович.
Поет із пекла (Тодось Осьмачка) [Текст] / худож. В. Курилик. – Київ : Видавництво М. П. Коця : Ярославів Вал, 2003. – 368 с.
Слабошпицький, Михайло Федотович.
Марія Башкирцева [Текст] : роман-есе. – Київ : Махаон-Україна, 1999. – 268 с.
Слабошпицький, Михайло Федотович.
Українець, який відмовився бути бідним (Петро Яцик) [Текст] . – К. : Ярославів Вал, 2011. – 252 с.
Слабошпицький, М. Ф.
Казки [Текст] / худож. А. Джанік’ян. – Київ : Махаон-Україна, 2006. – 79 с.
Слабошпицький, Михайло Федотович.
Чи далеко до Африки? [Текст] : оповід. та казки / худож. Г. Мокієнко. – К. : Ярославів Вал, 2003. – 159 с.
Слабошпицький, Михайло Федотович.
Норвезький кіт у намисті [Текст] : оповід. та казки / мал. О. Міщенка. – Київ : Веселка, 1996. – 127 с.