25 грудня ми будемо відзначати 125-річчя з дня народження людини, яка стояла біля витоків професійної музичної діяльності та професійної музичної освіти в Україні. До того ж вийшло так, що герой нашої розповіді Григорій Гурович Верьовка приблизно сто років тому зіграв велику роль у розвитку нашої БІБЛІОТЕКИ.
Земляки та друзі-однокашники з часів навчання у Чернігівській духовній семінарії, Павло Тичина та Григорій Верьовка, зробили з Бібліотеки ім. Тараса Шевченка, що тоді знаходилася на вулиці Кузнечній (нині Володимира Антоновича), 107, репетиційну та освітню базу найяскравішого хорового колективу Києва початку 20-х років – Капели-студії ім. Миколи Леонтовича. Вона утворилася восени 1921 року після об’єднання двох хорових колективів, очолюваних тридцятирічним Тичиною та двадцятишестирічним Верьовкою. Власне, слово “студія” у назві колективу означало те, що він займався не тільки активною (а з погляду сьогодення – то просто-таки гіперактивною) концертною діяльністю, а й освітою. За свідченням Павла Тичини, у ті роки приміщення книгозбірні й справді нагадувало музичну школу: тут проводилися лекції як з базових музичних, так й з загальноосвітніх дисциплін. Ось як він про це пише: «Взагалі в 1921-22-23 рр. мене як творця багато в чому рятувало те, що я був диригентом капели ім.Леонтовича, яку ми разом з Гр.Верьовкою (теж диригентом капели) заснували після злочинного вбивства Миколи Дмитровича [Леонтовича]. Хор наш ми з Григорієм Гуровичем Верьовкою задумали перетворити в хор-студію, тобто вкинути в роботу його ще кілька предметів. Отже, Григорій Гурович викладав хористам у дні, вільні від співань, теорію музики, я – всесвітню історію музики, Арнольд Олександрович Альшванг – слухання музики, зокрема твори Шопена, Д.Ревуцький – думи українські (грав на піаніно, співав). Читати мистецтво слова запрошено було І.О.Мар’яненка, а також одна артистка Київського українського театру викладала хореографію. Велику допомогу ми відчували від П.Козицького і М.Вериківського». До цього слід додати: Тичина читав ще й лекції на літературні теми. Він також подбав, щоб у приміщенні, де відбувалися репетиції, висіли портрети Шевченка, Леонтовича, Лисенка, Бетховена, Моцарта, Стеценка та ще й вінки з квітів. (цитата узята із статті “Павло Тичина – диригент” Григорія Донця).
У наші дні вже не так просто зрозуміти, чому двоє молодих людей, які вчилися на священиків, але так ними і не стали, з таким завзяттям узялися до хорової музики. Втім, це тепер виступи хору майже не асоціюються з неформальним молодіжним середовищем. Тоді, у голодному й злиденному Києві початку 20-х саме участь у самодіяльному хорі для багатьох юнаків та дівчат була чи не єдиною можливістю вирватися за межі понурої буденності. Публіка з робітничих передмість на Солом’янці та поблизу залізничного вокзалу вже чула хоровий спів на церковних службах і була готова слухати у більш просунутому музичному виконанні народні пісні, що вона й сама добре знала. Був запит і на твори професійних композиторів Миколи Лисенка, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича, про що свідчать буклети з програмою виступів колективу.
Але самі по собі концерти – це ще далеко не все. Можна лишень уявити, якою тихою радістю світилися очі двох молодих фанатів, коли їхні вихованці, які ще ще вчора не знали нотної грамоти й не вміли ні працювати із диригентом, ні бодай злагоджено співати, робили перші успіхи. І Григорій Гурович, і Павло Григорович були суворими й вимогливими вчителями, які й самі свого часу пройшли сувору школу в Чернігові у семінарії. Але це зовсім не заважало ловити шалений драйв на концертах та після них, коли хористи не могли зупинитися й співали у нічних київських трамваях, вертаючись додому:)
Вийшло так, що в обох друзів з Бібліотекою імені Тараса Шевченка на Кузнечній були пов’язані не тільки перші успіхи у хоровій музиці, а й особисте життя. Про Павла Тичину та його дружину Лідію Папарук (між іншим, бібліотекарку, одну з перших співробітниць БІБЛІОТЕКИ) у нас обов’язково буде далі 🙂 Натомість Григорій Верьовка у 1924 році пов’язав своє життя з викладачкою та хоровою диригенткою Елеонорою Скрипчинською, яка прийшла працювати до хору-студії ім. Миколи Леонтовича. Вони разом прожили 45 років, працюючи разом у Київській консерваторії та в Державному хорі, що тепер носить ім’я Григорія Верьовки.
Григорій Гурович залишив по собі талановитих учнів та послідовників, багату композиторську та методичну спадщину. Але все ж найбільша його заслуга перед нашим сьогоденням – міцна й плідна традиція української хорової музики. Григорій Верьовка інтуїтивно відчув, що спів у хорі – найдоступніший, так би мовити, квиток на музичну сцену, без витрат на купівлю власного інструменту та на його опанування. З його легкої руки та за прикладом маестро хори, орієнтовані на високі виконавські стандарти, створювалися по всій Україні. А гармонійне поєднання народної та академічної традицій, знайдене ним за довгі роки за диригентським пультом та композиторським столом – рецепт світового визнання української хорової школи.
Мистецтво України [Текст] : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького ; упоряд. А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. – Київ : Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1997. – 697 с.
Корній, Лідія Пилипівна.
Українська музична культура. Погляд крізь віки [Текст] : монографія / передм. Л. Корній ; худож. оформ. В. П. Вересюк. – Київ : Музична Україна, 2014. – 592 с.