Лірика, найчастіше втілена в римованих та білих поетичних рядках, як правило, асоціюється з творами невеликого обсягу. Через що іноді здається, що поезію писати найпростіше, достатньо натренуватися з римуванням та ритмізацією. Однак зазвичай така ілюзія живе в голові доти, аж поки не почуєш твір справжнього майстра. Марна справа – розгадувати, з чого і як “зробився” його чи її вірш. Можна лише слухати й милуватися.
Так було й у нас у Центральній бібліотеці ім. Тараса Шевченка для дітей м. Києва – старшокласники школи № 71 слухали співану й читану поезію майстрині Валентини Захабури. В її творах немає надміру яскравих образів, словесних вивертів, навіть немає шквалу емоцій. Заворожує в її віршах і піснях те, як пані Валентина уміє знаходити звичайні, майже буденні інтонації для парадоксальних переживань, наприклад, про дівчину, яка вбиває коханого, щоб той не зазнав жахливих передсмертних мук на публічній страті. Або про посмертний – уві сні – діалог з померлим другом, поетом Олександром Музикою, у ході якого вона перехоплює й доспівує почату ним пісню… От і ми потроху починаємо вірити в те, що навіть такі ситуації можна прожити й засвоїти з них уроки.
Слід сказати, що про такі буденні життєві парадокси Валентина Захабура пише не тільки у віршах, але й у прозі. У нещодавно опублікованій в Мережі видавництвом “Братське” збірці “Окуляри та кролик-гном” вміщене її свіже оповідання “Про Любов і не тільки”. І що Ви думаєте – там героїня разом із своєю сім’єю переживає таку ситуацію, в яку “звичайна” людина просто так повірити не може й до останнього сприймає її як жарт. І так триває аж поки не… Втім, не буду спойлерити – краще не пошкодувати двадцяти хвилин, скачати збірку й прочитати самим.
Поети – не завжди надзвичайні люди, від слова яких одразу йдуть мурашки шкірою. Іноді їхні інтонації тихі й на перший погляд майже буденні. Але це ілюзія – для Валентини Захабури, здається, сірих буднів не існує зовсім. Хочеться ще не раз почитати й послухати її твори, аби спробувати розгадати, як то в неї виходить 🙂
