28 жовтня 1944 року фронт німецько-радянської війни остаточно покинув територію України. Війська Третього Рейху та його союзників змушені були відступити із Закарпаття. Закінчився доволі короткий, але надзвичайно драматичний період нашої історії, впродовж якого радянський тоталітаризм змушений був поступитися місцем нацистському. В цьому дописі БІБЛІОТЕКА спробує пояснити, чому українська нація в складі колоніальних утворень Третього Рейху мала небагато шансів фізично вижити, чому героїзм воїнів Червоної Армії під час наступальних операцій 1943-1944 років не був марним навіть попри подальші сталінські репресії. Період, що завершився повним звільненням української території від нацистів, дав змогу на коротку історичну мить зазирнути в альтернативний сценарій нашого ХХ століття. Впродовж літнього партизанського сезону 1943 року в українському підпіллі було зроблено перші спроби намацати концепцію державного суверенітету поза радянським проєктом.
Ще до завершення повної окупації України Третім Рейхом та його союзниками стало очевидно, що дедалі більшому числу соціальних та етнічних груп загрожує цілковите фізичне винищення. Першими під удар потрапили роми та євреї, яких цілеспрямовано страчували спочатку в містах і містечках Галичини і Волині, потім у Кам’янці-Подільскому, в Умані, на Поділлі, Житомирщині та Київщині. 29 вересня 1941 року в Києві почалися масові розстріли в Бабиному Яру. Розправи з євреями та ромами відбувалися в усіх містах, захоплених нацистами та їхніми союзниками, число жертв обчислювалося десятками й сотнями тисяч.
Наступною вразливою групою виявилися радянські військові, що влітку-на початку осені 1941 року масово потрапляли в полон до німецьких та союзних дивізій. Їх винищували голодом і холодом у так званих польових таборах, або шталаґах. Німецькі солдати тримали військовополонених просто неба на полях, чекаючи їхньої загибелі. Точне число втрат невідоме, але теж могло досягати сотень тисяч.
Приблизно від січня 1942 року почалася масова відправка цивільного населення на примусові роботи до Німеччини. Окупанти спершу хотіли зробити ставку на добровольців, але дуже швидко вони вдалися до облав на вулицях та базарах. Ставлення до остарбайтерів – так німці називали робітників, привезених із захоплених територій СРСР – було цинічним і нелюдським, вони вважалися витратним матеріалом. Збереглися численні свідчення про поневіряння на роботах у Німеччині.
Нацистська верхівка давала зрозуміти, що акти геноциду проти українців та переважної більшості інших етнічних груп не забаряться. Якби не перемога у Сталінградській битві, яка зробила можливими перші наступальні операції з визволення української території, окупаційна влада напевне спробувала втілити в життя свої антигуманні плани з повторення штучно організованого голоду, принаймні, про це пише Тімоті Снайдер у праці “Криваві землі”.
Загальна зміна перебігу війни зробила можливим існування в німецькому тилу районів, контрольованих партизанами та повстанцями. У лісах Волині, Полісся та Поділля українці вперше з часу Визвольних змагань 1917-1921 років дістали змогу розбудовувати самоврядування, хай тільки на місцевому рівні. У певний момент навіть було послаблено ситуативну диктатуру бандерівського крила ОУН в українському повстанському русі. Було створено прообраз парламенту – Українську Головну Визвольну Раду під керівництвом діяча УНР Кирила Осьмака, встигли проявити себе прихильники інших політичних угрупувань, наприклад, прибічник українського уряду в екзилі Тарас Бульба (Боровець) або послідовник ідей українського хліборобського монархізму В’ячеслава Липинського, очільник Фронту української революції Володимир Яворенко. Щоправда, в подальшому, після наступу Червоної Армії і повернення радянської влади, продовжити боротьбу в підпіллі вийшло тільки у бійців УПА Романа Шухевича. Ось тут можна переглянути відео Youtube-каналу ім. Тараса Шевченка про те, що з українською державністю в період Другої Світової було не все так просто:
Попри радянську історіографію, 28 жовтня 1944 року ще не було датою завершення кровопролиття на території України. Попереду ще колективізація на Західній Україні, терор проти підпільників та їхніх прихильників серед цивільного населення, етнічні чистки в прикордонних з Польщею районах у рамках операції “Вісла” тощо. Звільнення України від нацистів, на жаль, ще не означало встановлення бодай базових громадянських свобод і хоча б мінімального державного суверенітету. Все це стало досяжним лише після проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року.
Ілюстрація до допису: Мешканці Вінниці вітають 38-му армію Першого Українського фронту, яка звільнила місто внаслідок Проскуровсько-Чернівецької операції. Березень 1944 року. Фото: Аркадій Шайхет. Джерело: waralbum.ru, процитовано за istpravda.com.ua
Снайдер, Тимоти.
Кровавые земли [Текст] : Европа между Гитлером и Сталиным / пер. с англ. Л. Зурнаджи. – Киев : Дуліби, 2015. – 583 с.
Плохій, С. М.
Брама Європи [Текст] : історія України від скіфських воєн до незалежності / пер. з англ. Р. Клочка ; дизайнер обкл. М. Тітов. – 2-е вид. – Харків : Книжковий клуб “Клуб сімейного дозвілля”, 2018. – 495 с.
Шаповал, Юрій Іванович.
Україна ХХ століття [Текст] : Особи та події в контексті важкої історії. – К. : Генеза, 2001. – 558 с.
Шаповал, Юрій Іванович.
Мить історії [Текст] : 366 мініатюр про людей і події. – Київ : Парламентське видавництво, 2019. – 400 с.
28 жовтня – День вигнання нацистських окупантів з України – https://www.istpravda.com.ua/short/2014/10/28/145440/