7 листопада – 85 років від дня народження видатного українського кіноактора та кінорежисера, поета й прозаїка Миколи Вінграновського. З цієї нагоди БІБЛІОТЕКА запрошує перечитати твір, за який письменникові було присуджено Шевченківську премію і який нині вивчається за програмою 5 класу. Мова про повість “Сіроманець” – драматичну й напрочуд світлу історію вірної дружби між дитиною та вовком.
Попри те, що цей твір чудово підходить для дитячого та підліткового читання, глибини смислів, закладених у нього, й великої художньої досконалості цілком вистачає й для дорослих. Працюючи над рукописом, Микола Вінграновський мобілізував весь свій кінематографічний досвід – тому на сторінках повісті практично немає шаблонних статичних описів природи, затягнутих і маловиразних сцен, схематично прописаних діалогів та героїв. Небезпечна краса степу, заваленого глибокими снігами, страшна сила вітру під час бурану мають бути кінематографічно зримими, тому у творі з’являється сцена, коли знесилений вовк Сіроманець котиться по полю, як рослина-перекотиполе. А радість від першого весняного тепла і яскравого сонця, від якого щойно почали танути сніги, відразу й рішуче спонукає Сашка роззутися й побігти босим. Кожен предмет, який з’являється у “кадрі”, обов’язково має сповна відпрацювати на розвиток епізоду й на виразність образів – і це не тільки рушниця Василя Чепіжного та його мотоцикл, камера й мікрофон кореспондента районної газети, але також і яблуко в руках Галі Грушецької, і навіть тінь, що її відкидає Сашкова постать на сніг і на проталини під час його стрімкого бігу.
Коли не тільки школярі, але й дорослі читають “Сіроманця”, нікого з них зовсім не дивує неймовірність того, що хлопці Сашко та Андрійко (незалежно одне від одного) можуть подружитися диким небезпечним звіром – вовком, і дорослі, передусім їхні батьки, не чинять цьому відчайдушного спротиву. Адже Сіроманець у Миколи Вінграновського – це набагато більше, ніж просто тварина. У ньому є щось від образу Вовка в українських народних казках, але він все ж не казковий персонаж. Автор недаремно так старанно придумував і непомітно-майстерно записував його довжелезну вовчу біографію. Уважно прослідкуймо за її яскравими епізодами. Отже, Сіроманець колись був вожаком великої зграї, але всіх його нащадків винищили. Він мав заповзятливого ворога, який завдяки полюванню на вовків доскочив сяких-таких гараздів, навіть мотоцикла купив 🙂 Сіроманець натомість раз по раз дає йому зрозуміти марність його пихи й зловтіхи. А найголовніше – волею автора він так само не раз уникає смерті в полоні, хай навіть якщо для цього доводиться придумувати майже казкові сюжетні ходи. От ще якби вдалося відновити його втрачений зір…
Про кого, власне, Микола Вінграновський написав “Сіроманця” у 1977 році? Пройде ще тридцять два роки, і Василь Шкляр напише про героя, чия доля чимось нагадує долю останнього вовка з великої зграї, свого “Чорного ворона. Залишенця”. Таким чином прагнення до свободи, добре заховане автором у стилістиці химерної прози сімдесятих років, дістає в наші дні нове прочитання.
Вінграновський, Микола Степанович.
Сіроманець [Текст] : повісті, оповідання / мал. І. А. Божко. – Одеса : Маяк, 2008. – 163 с.