БІБЛІОТЕКА запрошує на онлайн-лекцію “Слово, обірване у Биківні”. Лекторка – Тетяна Шептицька, заступниця генерального директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника “Биківнянські могили“
…Ніхто з них не вірив, що справа, якій вони вирішили присвятити усе своє молоде життя, може скінчитися у такий спосіб. Сто років тому, 19 травня 1921 року до Києва перебрався жити Михайль Семенко, і від цього моменту українська столиця з’являється на карті світового футуристичного руху.
А вже через рік, у 1922-му, український футуризм став не просто публічним, але й колективним мистецьким рухом — до метра Михайля Семенка почали долучатися Гео Шкурупій, Олекса Влизько, Микола Скуба. Деякий час разом із футуристами був навіть Микола Бажан — єдиний із кола Михайля Семенка, хто не був розстріляний у 1934-38 роках. Натомість щодо інших представників мистецького напряму сталінська каральна система була абсолютно безжальною. Шкурупій став жертвою сумнозвісного Соловецького етапу, а із Семенком, Влизьком та Скубою розправилися у Києві.
Так само в Києві НКВС позбавив життя чи не найкращого українського новеліста 1920-х, письменника-імпресіоніста Григорія Косинку. І щодо Косинки, і щодо Семенка радянська влада виявилася швидкою на розправу: між арештом і розстрілом зазвичай минало не більше шести-семи місяців. Пані Тетяна Шептицька вказує на конвеєр злочинів, запущений НКВС — після арешту жертву піддавали тортурам та/або погрожували знищенням рідних та близьких. Як тільки приречений (або приречена — це стосувалося й жінок) “розколювався”, у слідчих уже був заготовлений протокол із зізнаннями. Теперішнім дослідникам одразу впадає в око, наскільки зловісно шаблонними були ці документи. Далі доля заарештованих вирішувалася у рамках виконання плану (авжеж, у СРСР була планова економіка!) на репресії першої (розстріл) або другої (ув’язнення в таборах) категорій. Жертвам червоного терору було відмовлено в елементарній повазі до людської гідності не тільки за життя, а й після смерті: розстріляних по ночах закопували у Биківнянському лісі, а їхнім рідним брехали про буцімто присуджені десять років ув’язнення без права листування…
Не всі українські письменники того періоду загинули від червоного терору, проте дуже часто їхнє виживання було лише справою випадку. Наприклад, Остап Вишня та Борис Антоненко-Давидович не були розстріляні лише тому, що потрапили у табори не на Соловках, а далеко в Сибіру. Однак наша мистецька спільнота вже починала намацувати стратегію спротиву — це намагання прорвати інформаційну блокаду й взаємодія із зарубіжною українською діаспорою. Це стало масовим явищем пізніше, вже у 1960-х, проте основи було закладено вже у 1930-х. Так, завдяки закордонним друзям Василеві Стефаникові та Володимирові Винниченку про арешт Григорія Косинки досить швидко стало відомо за межами СРСР. Письменник Іван Багряний зумів спосіб уникнути смерті у сталінських концтаборах, дожити до Другої світової війни і виїхати на еміграцію, щоб написати “Тигроловів” і “Сад Гетсиманський”…
Запрошуємо до перегляду відео з онлайн-зустрічі з пані Тетяною Шептицькою: