Те, що стосується всіх. БІБЛІОТЕКА та ГО “Студена” провели зустріч, присвячену проблемам інклюзивної освіти

За оцінкою Міністерства охорони здоров’я та громадських організацій, які опікуються підтримкою дітей з інвалідністю, число дітей, яким потрібна інклюзивна шкільна та дошкільна освіта, є не меншим 100 тис. осіб. У той же час шкіл по всій Україні всього близько 16 тисяч. Нехитрий математичний підрахунок показує, що інклюзивна освіта має рано чи пізно з’явитися в кожній школі, а стосунки з дітьми з аутизмом, гіперактивністю, ДЦП тощо доведеться вибудовувати всім – вчителям, батькам, дітям без інвалідності.

На зустрічі “Моя безбар’єрність”, проведеній спільно  БІБЛІОТЕКОЮ та ГО “Студена”, довелося констатувати, що українська громадськість не готова розуміти й прийняти такий стан справ. Низький рівень поінформованості разом з упередженістю часто призводять до того, що батьківські комітети з впертістю, гідного ліпшого застосування, прагнуть виштовхнути “особливих” дітей із дитячих колективів. Причин такого ставлення чимало, але найбільше в цьому недовіри до реформ, до інклюзивної шкільної освіти, що запроваджується. Щоб ставлення почало змінюватися, дуже потрібні успішні приклади інклюзії, які, у свою чергу, вимагають на порядок більш якісних педагогічних і психологічних послуг. Це дуже складно, але будувати паралельний світ, де всіх “проблемних” дітей відправляють до “спецшкіл” – не вихід.

Наш захід наочно показав, що батьки дітей з інвалідністю, об’єднавшись, набувають усе більш помітного впливу, стають агентами позитивних змін. Навчаючись, вони стають фахівцями з педагогіки й психології, а об’єднуючись – громадськими активістами. Обговорюючи тему, вони поступово готуються сформулювати меседжі для всього українського суспільства. Про деякі з них вже писалося вище – зокрема, про масовість, необхідність та фаховість освітньої інклюзії. Ще варто згадати про її соціальне значення, яке виходить за межі сфери освіти – наприклад, для профілактики дитячої та підліткової злочинності. На нашій зустрічі було наголошено на правильних пріоритетах інклюзії – не досягнення певних освітніх стандартів (наприклад, здача ЗНО), а максимальна соціалізація та розвиток здібностей, не “бути як усі”, а бути собою, залишаючись “особливими” дітьми.