Тема Чорнобильської аварії дуже хвилює нинішнє молоде покоління. Досвід тематичних заходів, що їх щороку в кінці квітня проводить БІБЛІОТЕКА, засвідчує, що старшокласники охоче сприймають достовірну інформацію про все, що стосується цієї теми. Минулого року наша аудиторія зацікавлено слухала хроніку ліквідації аварії у викладі історикині Наталі Барановської, цього ж року нам випала можливість побачити долю міста Прип’яті очима очевидця – письменника Олександра Есаулова, який працював у міськвиконкомі міста з 1980 до 1986 року.
Пан Олександр відомий читачам передусім кількома циклами детективів для підлітків, перший з яких із середини двохтисячних публікувався у видавництві “Зелений пес” у серії “Під партою”. З 2011 року із детективу “Кенінгова колекція. Справа №1” почалася найбільш відома “номерна” серія, рахунок в якій донині дійшов до “Справи № 14” (книжки до “Справи №12” вже є у фондах БІБЛІОТЕКИ). Втім, твори, представлені Олександром Юрійовичем на нашій зустрічі, інші.
Скільки б не було написано книг про аварію на Чорнобильській АЕС, запитань щодо неї незмінно більше, ніж відповідей. Починаючи від найпростішого, наївно-дитячого – “Мамо, а що це було?”, винесеного Олександром Есауловим у заголовок невеликої книжки, яка побачила світ у 2016-му, до тридцятиріччя з дня аварії. У більшому за обсягом томі “Город, которого нет” автор спробував торкнутися всіх або майже всіх питань і загадок, які пов’язані із ЧАЕС, покинутим містом Прип’ять та тридцятикілометровою зоною. Найбільше він пише про долю Прип’яті – Олександр Юрійович навіть наголосив на топонімічній несправедливості, в силу якої трагедія цього юного міста енергетиків, дістала ім’я зовсім іншого міста з іншою історією. Пан Олександр спробував пояснити сучасним школярам, чому Прип’ять була казковим островом не тільки серед поліських боліт, а й у всій сірій радянській реальності з її негараздами й дефіцитами. Зазвичай тривалість життя будь-якого міста незрівнянно більша за вік, що відміряється людині, але з Прип’яттю сталося інакше. Заснована 1970 року, вона не дотягла навіть до свого 18-річчя…
Разом ми переглянули фотографії міста до аварії – чистого, доглянутого. із дуже розвиненою інфраструктурою та з багатообцяючими життєвими перспективами… Але вже наступний слайд безжально кладе край цій ідилії – на ньому результати дозиметрії на 12 годину 26 квітня 1986 року на основних локаціях Прип’яті. Десь фонить сильно, десь менше, але безпечних рівнів немає ніде. А втім, карта радіаційного забруднення після аварії засвідчує, що мешканцям міста ще дуже пощастило, що не дійшло до масових смертей від променевої хвороби. Так цілком могло б статися, якби тієї ночі радіаційна хмара, яка знищила відомий тепер на весь світ Рудий ліс, посунула просто на Прип’ять…
Мешканці назавжди покинули Прип’ять вдень 27 квітня, ще близько двох з половиною років пішло на те, аби розселити їх на нових місцях, видати належні їм виплати й компенсації, оформити необхідну документацію й нарешті остаточно розформувати міськвиконком. Відтоді Прип’ять та колишні прип’ятчани живуть кожен своїм життям. Про це вимушене відокремлення та долю покинутого й майже повністю розграбованого міста пан Олександр розповів, показавши фотографії своєї колиньої вулиці, будинку, під’їзду, квартири.
Яке майбутнє у покинутої Прип’яті? Останніми роками місто почало приваблювати не тільки розкрадачів металу, воно стало одним із найцікавіших туристичних об’єктів в Україні. Однак сподіватися на те, що місто нарешті стане тим, чим мало би бути – музеєм під відкритим небом і полігоном для широких наукових досліджень, все ще зарано…
