Про дебют Івана Миколайчука у ролі Тараса Шевченка в кінокартині Володимира Денисенка “Сон” (1964)
15 червня Україна відзначає 80-ліття від народження кіноактора, сценариста та режисера Івана Миколайчука. Він побачив світ у буковинському селі з колоритною назвою Чортория у великій родині, що мала 13 дітей. Шлях до акторської професії починав із сільського самодіяльного театру, у виставах якого брав участь з 12 років. Потім було Чернівецьке музичне училище, навчання у театрі-студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської, у стінах якого він зустрів єдине кохання всього життя – актрису Марію Карп’юк, згодом учасницю Українського народного хору ім. Г. Верьовки та вокального тріо “Золоті ключі“.
Кіноакторський дебют Івана Миколайчука був дивовижно стрімким та яскравим. Тільки-но восени 1963-го він починає навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого у класі Віктора Івченка, а вже наступного 1964-го він отримує головні ролі одразу в двох картинах, і то яких картинах! З “Тіней забутих предків” Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, власне, й почалася історія поетичного кіно в Україні як мистецького напряму, альтернативного соцреалізмові. А “Сон” Володимира Денисенка став квінтесенцією прочитання життя та творчості Тараса Шевченка мистецьким поколінням шістдесятників.
“Сон” – не перший український байопік (від англ. biopic, biographical picture – кінокартина за мотивами біографії) про Тараса Шевченка. Так, ще 1926 року на Одеській кінофабриці був знятий однойменний епічний фільм (186 хвилин, що для німого кінематографу – величезний хронометраж) режисера Петра Чардиніна, де роль Кобзаря зіграв Амвросій Бучма (між іншим, це теж був акторський дебют у кіно). Також слід згадати про скандального Михайля Семенка, який був редактором тієї картини. А наприкінці 1951 року на екрани вийшов фільм “Тарас Шевченко” Ігоря Савченка із Сергієм Бондарчуком у головній ролі. У “Сні” режисер Володимир Денисенко та сценарист Дмитро Павличко виходять за рамки епічної кінематографічної традиції, збагачуючи її ліризмом. Відповідно акторське завдання, поставлене перед Іваном Миколайчуком, виявилося доволі складним – не тільки взяти участь у розповіді про конкретні події з поетової біографії, а й занурити у світ його спогадів, думок та емоцій. Власне, Іван Миколайчук чи не першим утілив на кіноекрані те, що в наші дні стало загальновизнаним біографічним наративом про Шевченка – що він реальна жива й багатогранна особистість, значно багатша й цікавіша за всі ідеологічні шаблони. Він дозволяє собі покласти в основу роботи над роллю не класову солідарність із поневоленими селянами і не ідейний вплив тодішніх російських революціонерів-демократів, а роздуми про особисті та громадянські свободи, а також про життя і смерть. Тема роздумів про смерть у картині з’являється постійно – це, наприклад, епізод вбивства одного з учасників Польського повстання 1830 року під час промови на захист Адама Міцкевича, смерть відомих історичних осіб як основний мотив альбому малюнків, показаних Карлові Брюллову, не кажучи вже про центральний епізод картини – участь Тараса Шевченка у похороні Олександра Пушкіна, яка переростає в його участь у власному похороні під закадрове читання рядків із “Заповіту” (і це насправді геніальна режисерська знахідка). Автори фільму нагадують про те, що сирота, яким був Тарас, змалечку носить у собі думки і про померлих батьків (згадаймо портрет батька, який показує учням малювального класу Тарасів наставник Рустемас), і про свою власну смерть.
В акторській роботі Івана Миколайчука є своя геніальна знахідка. У будь-якому підручнику з акторської майстерності написано про взаємодію як основу основ гри на сцені. У класичному театрі (або кіно) актори взаємодіють одне з одним приблизно так, як тенісисти чи волейболісти: подача (жест, рух, дія, репліка тощо) – відповідь. Натомість у дуже багатьох сценах, особливо з участю імперських чиновників чи навіть самих самодержців Миколи І та Олександра І, Іван Миколайчук знаходить спосіб не відповідати на їхні глузливі репліки. Він немовби виривається із орбіти облудних слів цих персонажів і звертається безпосередньо до глядачів – як не поетичними рядками, то промовистим поглядом. Складна структура кожної сцени, неоднозначність взаємодії між персонажами, що підкреслює різницю, а інколи прірву між світами, в яких вони перебувають – це риса, притаманна всьому українському поетичному кіно, й Іван Миколайчук немало прислужився розвиткові й збагаченню стилістики цього напряму.
Більше про Івана Миколайчука, фільм “Сон” та інші стрічки з його участю, про українське поетичне кіно читайте у фундаментальній праці Любомира Госейка “Історія українського кінематографу”, що є у книжковому фонді відділу Мистецтво/Art БІБЛІОТЕКИ.
Білий птах з чорною ознакою [Текст] : Іван Миколайчук : спогади, інтерв’ю, сценарії. – К. : Мистецтво, 1991. – 339 с.
Госейко, Любомир.
Історія українського кінематографа [Текст] : 1896-1995 / пер. з фр. авт., С. Довганюка ; ред. та передм. В. Войтенка. – Київ : КІNО-КОЛО, 2005. – 461 с.